Визнання результатів неформального навчання у мистецьких університетах: виклики, практики та порівняльний аналіз

Анотація

У статті здійснено комплексний аналіз стану упровадження практики визнання результатів неформальної та інформальної освіти (ВНРН) у вищих мистецьких закладах освіти України, що розглядається як важливий інструмент підвищення якості підготовки фахівців, індивідуалізації освітнього процесу та розширення можливостей професійної реалізації здобувачів. На основі емпіричного дослідження, проведеного серед студентів 2–3 курсів та магістрантів, а також викладачів кафедри академічного та естрадного вокалу Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, виявлено ключові проблеми: низький рівень обізнаності студентів про процедури ВНРН, недостатню доступність інформаційних матеріалів, складність підготовки портфоліо та відсутність уніфікованих критеріїв оцінювання творчих результатів. Особливу увагу приділено порівнянню українських підходів із провідними європейськими практиками (Шотландія, Норвегія, Швеція, Нідерланди), які демонструють ефективність законодавчого закріплення процедур, інтеграції RPL до національних кваліфікаційних рамок і використання цифрових інструментів. Запропоновано рекомендації щодо створення єдиних методичних матеріалів, розроблення стандартів оцінювання мистецького досвіду, автоматизації процедур подання заяв і підвищення кваліфікації викладацького складу. Отримані результати мають практичне значення для модернізації мистецької освіти України та наближення її до європейських стандартів.

The article analyzes the state of implementation of the recognition of non-formal education results in higher art education institutions in Ukraine. Based on empirical research conducted among students and faculty of the Department of Academic and Pop Vocal at Borys Grinchenko Kyiv Metropolitan University, the study revealed a low level of awareness among students, the complexity of procedures, and the lack of clear assessment criteria. Leading European practices (Scotland, Norway, Sweden, the Netherlands) and the possibilities of their adaptation to the Ukrainian context are considered. Recommendations are proposed for the unification of procedures, the development of methodological materials, the creation of digital tools, and the improvement of faculty qualifications.